Що не кажіть, а Україна – прекрасна країна.

На території України виділяють Поліську, Лісостепову і Степову ґрунтові зони, а також Карпатську і Кримську гірські області.

На Поліссі найпоширеніші дерново-підзолисті і болотні ґрунти, серед яких переважають торфо-болотні. Ці ґрунти здебільшого бідні на перегній.
У лісостепу України поширені різні типи чорноземних ґрунтів. Крім цих ґрунтів, значні площі займають лучно-чорноземні та сірі лісові ґрунти.
Ґрунтові ресурси Степу України досить однорідні та представлені, головним чином, чорноземами. Ці ґрунти мають найвищу природну родючість.
У Карпатах ґрунтовий покрив змінюється як у широтному, так і в вертикальному напрямках.
Для Закарпатської низовини характерні, головним чином, дерново-опідзолені та дерново-глеєві ґрунти. Ґрунти Передкарпаття в основному дерново-середньоопідзолені і поверхневооглеєні. У гірській зоні переважають бурі лісові ґрунти.
Ґрунтовий покрив Криму має добре виявлену вертикальну зональність. У передгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкрита дерново-карбонатними ґрунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи, у найнижчому поясі — коричневі ґрунти.

Кліматичні умови в Україні визначаються у першу чергу її географічним розташуванням. 

Вони також формуються внаслідок взаємодії таких факторів, як сонячна радіація, циркуляційні процеси в атмосфері, підстильною земною поверхнею. Завдяки взаємодії всіх цих факторів, формуються загальні риси клімату України.

Вся територія розташована в помірному кліматичному поясі. В цілому клімат України помірно континентальний, лише на Південному березі Криму — субтропічний. Загальна закономірність кліматичних умов полягає в зростанні континентальності з заходу на схід та близької до широтної зональності розподілу температур, вологості та опадів.
Зими на заході України помітно м'якіші, аніж на сході. Влітку, натомість, на сході спостерігаються більш високі середні температури, аніж на заході.
Середньорічна температура коливається від +5,5 — +7 °C на півночі до +11° — +13 °C на півдні. Середня температура в січні, найхолоднішому місяці, становить від −3 °C на південному заході (в Криму — від −1 °C до +4 °C) до −8° C на північному сході. Середня температура в липні, найтеплішому місяці, коливається від +23° C на південному сході до +18 °C на північному заході.
Кількість опадів в теплий сезон в середньому в два-три рази вища, ніж в холодний. Максимум спостерігається в липні та червні, а мінімум припадає на лютий. Сніг випадає найчастіше пізно в листопаді або рано в грудні.
Максимальна абсолютна кількість опадів припадає на Карпати, де може досягати 1 200 міліметрів. Мінімальна — на узбережжя Чорного та Азовського морів, а також степи Криму, де випадає менше 400 мм опадів на рік.

Річкова сітка України 

належить до басейнів Чорного та Азовського морів і частково (4%) — до басейну Балтійського моря. Вона складається з річкових систем Дніпра, Дуная, Дністра, Південного Буга, Західного Буга, Сіверського Дінця та річок чорноморського та азовського узбережь.
На території України налічується біля 23 тис. водотоків, з них 2938 водотоків довжиною від 10 км та більше, а також 116 — довжиною понад 100 км.
За величиною басейну, довжиною, водністю та гідроенергетичним потенціалом, всі річки України поділяються на великі, середні та малі. До великих відносять Дніпро, Дунай, Дністер, Сіверський Донець, Південний Буг, Прип'ять, Десну. Всі інші відносяться до середніх або малих.
Розвиток річкової мережі на території України та її щільність різняться в різних частинах у зв'язку з неоднорідністю кліматичних, геологічних та інших факторів. Найбільша річкова мережа — в Карпатах (до 1,10 км/км²) та на Донецькому кряжі (до 0,5 км/км²). В деяких районах південної частини наближається до нуля.

Більша частина території України має рівнинний характер 

(середня висота над рівнем моря по Україні становить 175 метрів), гори знаходяться тільки на заході та на крайньому півдні. Рівнинні простори країни, що становлять південно-західну частину Руської рівнини, за своїм рельєфом неоднорідні. Тут можна виділити височини та низовини, утворення яких обумовлене переважно нерівностями кристалічного фундаменту Руської платформи, яка залягає в фундаменті Руської рівнини. Височини пов'язані головним чином з Українським кристалічним масивом.
В межах України розташовані такі височини: в західній частині Волино-Подільська, Придніпровська, в східній частині Приазовська, Донецький кряж та південно-західні відроги Середньо-Руської височини. На заході України здіймаються Українські Карпати, на крайньому півдні — Кримські гори.
Найбільші низовини: Поліська низовина на півночі, Причорноморська на півдні та Придніпровська, що простягається в середній частині лівобережжя Дніпра.
Найвища точка України — гора Говерла (2061 м) в Карпатах, найбільш низинні ділянки — на узбережжі Чорного та Азовського морів.

Географія України — частина регіональної географії, яка вивчає природне середовище і територіальну організацію суспільства в межах України. Основними її розділами є фізична і соціально-економічна географія України.

Дослідження з географії в Україні

проводять установи НАН, зокрема відділення географії Інституту геофізики НАН України, профільні кафедри вузів.
Географічна наука в НАН України на початку її формування на академічному рівні була представлена фізико-географом і геоморфологом П. А. Тутковським (академік з 1918 р.), економіко-географом К. Г. Воблим (академік з 1919 р.), метеорологом і кліматологом Б. І. Срезневським (академік з 1920 р.).
Важливу роль у розвитку географії відіграло вчення про біосферу і ноосферу академіка В. І. Вернадського — першого президента АН України. У наступні роки географічну науку в АН України розвивали відомий географ і мандрівник П. К. Козлов (академік з 1927 р.), географ С. Л. Рудницький (академік з 1929 р.), гідролог Є. В. Оппоков (академік з 1929 р.), полярник О. Ю. Шмідт (академік з 1934 р.), фізико-географ і ґрунтознавець Г. М. Висоцький (академік з 1939 р.), економіко-географ Я. Г. Фейгін (чл.-кор. з 1939 р.). У перші повоєнні роки в Академії проводилися дослідження з географії ґрунтів (П. С. Погребняк, академік з 1948 р.), геоморфології (В. Г. Бондарчук, академік з 1951 р.) та інші.

Економічна та соціальна географія  —

 у деяких країнах суспільна географія отримала назву антропогеографії — «людська географія», себто розділ науки географії, котрий вивчає всі наслідки й особливості людського існування на об'єкті, яким є Земля, з відповідними особливостями. Тому до соціально-економічної географії належать науки, які вивчають географічне розміщення виробництва, умови та особливості його розвитку у різних країнах і районах, зокрема, географія населення, промисловости, сільського господарства, транспорту, невиробничої сфери та інші, а соціальну географію часто розглядають у комплексі з економічною географією.

Фізична географія 

 вивчає закономірності будови і розвитку географічної оболонки та її окремих складових частин ("тобто об'єктом вивчення фізичної географії є географічна оболонка в цілому"). Основу фізичної географії становить загальне землезнавство і ландшафтознавство^[7]. Загальне землезнавство займається вивченням закономірностей географічної оболонки в цілому, ландшафтознавство вивчає ландшафтні комплекси. Загалом за довге існування людської популяції її дослідники склали значний перелік географічних фізичних дисциплін, які дають певне поняття як Науки про Землю. Система Фізичної географії включає також картографію, хоча інколи її окремо виділяють від головної гілки як окрему географічну дисципліну.

Геогра́фія або земле́пис 

(грец. γεωγραφία, опис Землі, походить від двох еллінських слів: γεια — Земля і γραφειν — писати, описувати) — наука, що вивчає географічну оболонку Землі (епігеосферу), її просторову природну і соціально-економічну різноманітність, а також зв'язки між природним середовищем і діяльністю людини. В сучасному розумінні поняття географія заміщено поняттям географічні науки.